Арка під Яремчем

Ірина Савчук була спелеологом дев'ятнадцять років, і за цей час вона не знайшла у печерах нічого страшнішого за рукавичку, залишену туристом сорок років тому. Тому коли ліхтар вихопив із темряви гладку кам'яну поверхню, надто рівну для природи, вона подумала про міраж.

Печера під Яремчем не мала назви в жодному довіднику. Місцеві називали її «Дірою», бо в неї завжди тягло протягом, навіть коли на поверхні не було вітру. Ірина з двома напарниками спустилась сюди перевірити нову галерею.

Галерея скінчилася стіною. Стіною з арки.

Арка була заввишки як двоє дорослих людей і зроблена з каменю, який не нагадував ані вапняк, ані граніт довкола: сіро-синього, з тонкими срібними прожилками, що ледь помітно мерехтіли у світлі ліхтаря. По краю тягнувся ряд знаків. Ірина порахувала: дванадцять. Усі різні. Усі однаково чужі.

— Це ж не природне? — прошепотів напарник Роман.

— Ні.

Ірина витягла телефон і зателефонувала на поверхню, але зв'язку, звісно, не було. Тоді вона зробила те, чого вчили ніколи не робити в печері: торкнулась знака.

Камінь став теплим.

Один із дванадцяти знаків — третій зліва — спалахнув тьмяним блакитним світлом. Простір у проймі арки сіпнувся, наче поверхня води, на яку впала крапля. За мить там замерехтіло щось схоже на дзеркало, у якому не відображалось нічого з печери.

Роман першим зрозумів, що робити.

— Усе. Виходимо. Викликаємо університет.

Ірина кивнула. Вони знали, що в такої знахідки має бути команда, дозволи, протоколи.

Але Ірина ще довго пам'ятала цей момент: як вона стоїть перед мерехтливою пустотою і як якийсь тихий голос усередині неї каже, що друга спроба може не відбутись.