Сорок хвилин

По той бік була зала.

Не печера, не лабораторія: просторе кругле приміщення із зеленкуватим світлом, що йшло, здавалося, від самих стін. Стеля губилася десь вище, ніж міг дотягнутися промінь ліхтаря. А вздовж стіни, по колу, стояли арки. Дванадцять арок, схожих на ту, крізь яку вони щойно пройшли.

Одинадцять були сліпі: просто камінь. Остання, та, що за їхніми спинами, світилась ледь помітним блакитним.

— Одинадцять дверей, — прошепотіла Леся.

— Дванадцять, — виправив Михайло. — Одну ми вже знаємо.

Вони провели в залі приблизно сорок хвилин. Остап узяв зразки повітря: придатне. Михайло виміряв поле: рівне, спокійне. Леся замальовувала знаки. А посеред зали на п'єдесталі лежала плоска плита з вигравіюваною мапою: точки, з'єднані лініями. Дванадцять точок. Одна з них мигала.

— Це мапа, — сказала Ірина. — Не землі. Зірок.

Потім Остап глянув на годинник і замовк.

— Скільки в тебе?

— Дванадцять п'ятнадцять, — відповів він. — Ми зайшли в одинадцять тридцять п'ять.

— Тобто сорок хвилин. І в мене.

Вони повернулися через арку тією ж дорогою. Печера під Яремчем зустріла їх порожнім світлом одного ліхтаря: на камені, де мав би сидіти Роман, стояв термос і лежала мотузка, що тяглась кудись у темряву.

— Романе! — гукнула Ірина.

Мовчання. Потім шурхіт кроків, і зі сходу галереї з'явився Роман. Бородатий, виснажений, у куртці, якої вони раніше не бачили.

— Ви де були?! — він майже кричав. — Ви зникли три дні тому! Три дні! Університет оголосив пошуки, у печері лазять рятувальники, а я тут, як…

Ірина повільно обернулась до Михайла. Той дивився на годинник, на якому стрілки показували дванадцять п'ятнадцять.

— Сорок хвилин там, — тихо сказав він. — Три доби тут.

— Тобто якщо ми зайдемо на день, — повільно продовжила Леся, — вдома пройдуть…

Ніхто не став договорювати.

Далі буде.