Марія

Жінка чекала на них нерухомо, лише вітер ворушив волосся, зібране в сиву косу. Вона була у вовняному светрі, старій штормівці й чоботах, які Ірина впізнала відразу: радянські спелеологічні, з гумовою підошвою, у такі взували в вісімдесятих.

— Привіт, — сказала вона українською, і голос її був хрипкий від рідкісного використання. — Я Марія Козак. Вибачте, давно не розмовляла.

— Козак, — повторила Леся. — Марія Козак зникла з яремчанської печери в вісімдесят сьомому. Це відомо. Її шукали три місяці.

— Три місяці? — Марія тихо засміялась. — Це для вас. Для мене минуло рівно два.

Вони не вірили, але діватись було нікуди. Вона розповіла швидко, як людина, що давно відрепетирувала цей текст. Їх було четверо: вона, брат і двоє друзів. Вони знайшли арку в печері, торкнулись знака, пройшли. Брат і друзі лишились на першому світі, де були джерела води. Вона пішла далі, шукати дорогу назад.

— Двері запам'ятовують, — сказала Марія. — Хто пройшов, тому вони відкриваються легше. Але кожен перехід забирає щось. Не здоров'я. Час. Мені досі тридцять один, а вдома мені мало б бути понад шістдесят. Хтось із вас повернеться додому у зовсім інший рік.

— Ми вже це помітили, — тихо сказав Михайло. — Сорок хвилин там, три доби тут.

— Це ще дрібниці, — відповіла Марія. — Чим далі двері, тим більший розрив. П'ята далека. Вона відкриває двері, які вже не закриваються.

Вона замовкла і подивилась на двох сонць.

— Я чекала, що хтось прийде. Бо є ще одна річ, яку ви повинні знати. Дванадцята адреса не веде нікуди. Вона веде звідти, де ми зараз.

Остап повільно обернувся до арки, крізь яку вони щойно пройшли. Її знаки погасли один за одним.

Далі буде.