Історія хвороби

Соломія Бондар ніколи не любила медичну базу станції: надто багато чисел, надто мало людей. Але тієї ночі вона відкрила її, бо не могла дивитись на цифру «11» ще раз.

Кожна картка в базі мала поле «статус». Зазвичай там стояло «активний». Тепер у всіх п'яти картках, включно з її власною, було інше слово: «занесений».

Вона відкрила свою. Вага, зріст, група крові: усе її. Останній запис: «Шлюз №3, розгерметизація. Час смерті: 03:12:11». Дата стояла одинадцятиденної давнини.

Соломія довго не дихала.

Потім вона зробила те, чого вимагала професія: перевірила пульс. Теплий. Рівний. Шістдесят вісім ударів за хвилину. Вона спробувала пригадати, коли востаннє їла, і виявила, що пам'ятає сніданок, але не вчорашній. Усі її спогади про станцію закінчувались однією ніччю.

Вона побігла до кают-компанії. Інші були там. Орися сиділа над журналом із синьою від безсоння тінню під очима. Тарас гортав логи. Данило мовчки дивився на термінал, де автоматично вмикалась і вимикалась лампа шлюзу.

— Я знаю, що відбувається, — сказала Соломія. — Не знаю, чому, але знаю.

Вона виклала картки на стіл.

— Годинник відстає на одинадцять секунд на добу, бо ми не відстаємо. Ми «повторюємось». Станція проживає одну й ту саму ніч, і з кожним колом різниця між нашим часом і справжнім трохи зростає. Земля бачить нас мертвими, бо ми справді загинули. Те, що ми тепер, — це запис, який станція програє, поки не скінчиться енергія.

— Тоді хто писав у журнал? — тихо спитав Тарас.

— Ми. Попередні кола. Кожен з нас залишає собі записку.

Орися піднялась.

— Тоді шлюз №3 — не пастка. Це вихід.

— Або це місце, де ми помираємо кожного разу, — відповіла Соломія.

Вони подивились один на одного, і в цій тиші, вперше за одинадцять діб, годинник на стіні не відстав ні на секунду.

Далі буде.