Команда з Львова

Через три дні в Яремчі було вже п'ятеро людей, яких там ніхто не очікував.

Фізик Михайло Кравець привіз прилади, які в університеті називали «акуратною кучею мотлоху»: детектор магнітного поля, спектрометр, лазерні вимірювачі. Археологиня Леся Паньків нічого не привезла, окрім блокнота і двох термосів з кавою, і ніхто не заперечував. Лікар-реаніматолог Остап Хомин приїхав «на всяк випадок», хоч ніхто не пояснював, на який саме.

З ними була Ірина, вже з синцями під очима від недосипу.

У печері Михайло довго мовчав, обходячи арку. Прилади показували дивне: магнітне поле навколо проймі не зникало і не зростало, воно просто «дихало» з періодом сорок сім секунд.

— Це не природа, — нарешті сказав він. — Хтось це розрахував.

— Хто? — спитала Леся.

— Не знаю. Але той, хто це зробив, хотів, щоб ми знайшли його.

Леся розглядала знаки на краю арки. Дванадцять символів, жодного повтору.

— Це не письмо. Радше… адреси.

— Адреси чого?

Вона знизала плечима.

— Дверей. Знак — це двері. Арка — коридор до кожних.

Тієї ночі команда не спала. О п'ятій ранку Михайло запропонував перший експеримент: вони пропустять крізь пройму дрона зі стрічкою, яку можна буде змотати назад. Дрон зайшов у мерехтливу пустоту, і зв'язок із ним обірвався. Стрічка натягнулась, потім ослабла. Коли вони її витягли, на кінці не було нічого. Ні дрона, ні обриву.

Тільки аркуш металу завтовшки з волос, на якому крихітними знаками було вигравіювано те саме, що й на арці: дванадцять символів. І поруч із третім — маленька крапка.

— Нас запрошують, — тихо сказала Ірина.

— Або перевіряють, — відповів Михайло.

Вони вирішили зайти вчотирьох: Ірина, Михайло, Леся й Остап. З мотузкою, що тягнулась до Романа в печері. Остання перевірка зв'язку, годинники звірено до секунди. Ірина простягла руку до третього знака і відчула, як камінь знову став теплим, ніби чекав її.