Журнал

Станція «Світязь» кружляла навколо Церери вже чотириста дев'яносто третій день, і за цей час інженер Тарас Гнатюк навчився розрізняти її шуми, як мати розрізняє плач власної дитини. Насоси води. Цикл вентиляції. Тихе потріскування сонячних панелей, коли їх обігрівало Сонце, таке далеке тут, що скидалося на яскраву зірку.

Цієї ночі він не міг заснути. Годинник на стіні каюти показував 03:12, але Тарас точно пам'ятав, що вже бачив це число хвилин десять тому.

Він пішов у технічний відсік і відкрив журнал. Станція вела його автоматично: тиск, температура, споживання, нотатки екіпажу. Зазвичай у ньому нічого не відбувалося.

Одинадцять секунд. Так він пояснив собі різницю годинників: за добу станційний час відставав від земного рівно на одинадцять секунд, і вже тиждень ніхто не міг цього виправити. Командирка Орися Мельник наказала не панікувати: «Збій синхронізації. Земля пришле латку».

У журналі був один запис, якого Тарас не пам'ятав.

«Не відкривайте шлюз №3. Не відкривайте, поки не прийде відповідь із Землі. Т. Гнатюк».

Підпис був його. Логін теж його. Але найстрашніше було інше: у полі «дата» стояв завтрашній день.

Тарас перечитав рядок тричі. Перевірив час на панелі. Потім повільно, наче боячись розбудити когось, вимкнув екран і сів, склавши руки на колінах.

Він ніколи не писав цього запису.

Принаймні — ще не писав.