Відповідь із Землі

Радіосигнал від Землі до Церери йде від чотирнадцяти до двадцяти п'яти хвилин. Орися надіслала запит о 14:05 і сиділа поруч з терміналом, не відриваючи очей від порожнього екрана.

— Ви дивитеся на нього, як на чайник, — тихо сказала Соломія.

— Чайник хоч закипає.

Відповідь прийшла о 14:27. Текст був коротким, без звичайного вітання. Орися перечитала його двічі, перш ніж дозволила собі прочитати вголос.

«"Світязь", говорить Центр. Ми не отримували від вас жодного сигналу одинадцять діб. Востаннє зв'язок було втрачено після аварійного сповіщення про розгерметизацію шлюзу номер три. Станція вважається втраченою. Якщо це повідомлення дійшло, не відкривайте шлюз. Повторюю: не відкривайте».

У кают-компанії стало так тихо, що було чутно, як тріскотять панелі.

— Одинадцять діб, — повільно сказав Тарас. — Одинадцять секунд на добу. Це не збіг.

— Якщо вони правду кажуть, — Данило провів долонею по обличчю, — то ми зараз мертві. Або в якомусь «ще не» стані.

Соломія підняла голову.

— Або повідомлення з Землі прийшло не від Землі.

Усі подивилися на неї.

— Звідки ми знаємо, що це Центр? Сигнал іде двадцять хвилин. Підпис ми не перевіряли. А слова «не відкривайте шлюз» збігаються з тим, що написав Тарас, до коми. Хтось або щось читає наш журнал і відповідає нам нашими ж словами.

Орися повільно відкинулась на спинку крісла.

Тарас раптом глянув на годинник. На стіні було 14:31. На його наручному, котрий він не знімав від самого старту, — 14:31:11.

— Ми відстаємо на одинадцять секунд щоденно, — прошепотів він. — А що, як ми не відстаємо? Що, як це хтось наздоганяє нас?

Попереду, у коридорі, пролунав тихий, чіткий звук: кроки по металевій підлозі. Хтось ішов від шлюзу номер три.

Усі п'ятеро були в кают-компанії.

Далі буде.