П'ята адреса

Михайло наполягав на правилах. Двадцять хвилин на розвідку. Усі прилади відкалібровані. Роман лишається в печері як якір, із запасом їжі й радіо, яке нічого не ловить.

— Обираємо п'ятий знак, — сказала Леся, показуючи на мапу в залі. — Його лінія найкоротша. Якщо двері є адресою, то це найближчий сусід.

— Ти впевнена? — спитала Ірина.

— Ні. Але я впевнена, що третя — єдина, яка веде додому, і її вже відкрили.

Вони торкнулись п'ятого знака, один за одним. Камінь не нагрівся: холодом пройняло руку, як від зимового залізного поручня. А потім був крок, і ще один, і повітря, яке пахло льодом і залізом.

Вони стояли на високому плато. Небо було кольору бляшаного чайника: низьке, ясне, зі смугами хмар, схожих на розтерту крейду. У ньому висіло два сонця. Одне велике й тьмяне, помаранчеве. Друге вдвічі менше, яскраво-біле, що кидало другу тінь під кожним каменем.

— Дві тіні, — прошепотіла Ірина.

Остап уже вимірював тиск. Дихати було можна, тільки різко й неглибоко, як на висоті чотирьох кілометрів. Михайло дістав спектрометр і довго дивився на екран.

— Склад повітря близький до земного. Занадто близький.

Леся повернулась. Позаду, у скелі, стояла арка, така сама, як та, крізь яку вони пройшли. Тільки знаки на ній були інші. Вона торкнулась найближчого, і той тьмяно спалахнув у відповідь.

— Нас чекали, — сказала вона.

— Або тут хтось уже був, — відповів Остап, не відриваючи очей від горизонту. — Там, далеко. Бачите?

На кілька кілометрів далі, на краю плато, виднілась ще одна арка. Біля неї стояла людська постать і махала їм рукою.

Далі буде.