Кроки

Першою в коридор вийшла Орися, і це було правильно: командири першими дивляться в темряву.

Коридор був порожній. Лампи горіли рівно, вентиляція дихала, на підлозі не було жодних слідів. Хіба що шлюз номер три, до якого вони підійшли втрьох, тепер показував інше.

Індикатор під цифрою «3», який ще вранці світив рівним зеленим, змінився. Замість «герметично» на панелі стояло: «ВІДКРИТО 11 ДІБ 00 ГОД 04 ХВ».

— Таймер, — прошепотів Тарас. — Він іде вперед, але лічить назад від чогось.

— Від аварії, — сказала Соломія. — Від тієї розгерметизації, про яку писала Земля.

Данило мовчки торкнувся металу. Одиничка, видряпана на висоті очей, була вже не одна. Під нею з'явилася двійка. І ще одна цифра, глибше, ніж попередні, ніби її дряпали щось довго і з відчаєм: «3».

— Нас п'ятеро, — повільно сказала Орися. — Один, два, три... Хтось рахує нас.

У цю мить на панелі коридору засвітився екран, якого тут раніше не було. На ньому з'явився текст, звичайним шрифтом журналу: «Не йдіть за ними. Вони вже тут».

— За ким «за ними»? — спитав Данило.

Ніхто не відповів. У глибині станції, за поворотом до складу, щось тихо клацнуло, як клацає замок, що чекав одинадцять діб.

Орися обернулась до команди. Пілот тримав долоню притиснутою до грудей. Лікарка дивилась на свої руки, ніби бачила їх вперше. А Тарас, не відриваючи очей від панелі, тихо промовив:

— У журналі вже є запис про сьогодні. Він датований учора. І в ньому сказано, що ми вирішили відчинити шлюз.

Далі буде.